Давайте розберемось у тому, хто платить учителю. Питання здається риторичним, оскільки в державній школі вчитель одержує зарплату від держави. Але завжди від імені держави говорять конкретний директор і завуч. Це від взаємин із ними в першу чергу залежать навантаження, категорія, розклад і кількість усіляких неоплачуваних громадських навантажень. Тому при відмінних макроекономічних показниках (величина бюджетного фінансування, структура бюджету тощо) зусилля держави в питанні оплати праці вчителів можуть бути зведені до нуля системою шкільного менеджменту. При будь-якому критерії оплати праці (годинне навантаження, кількість учнів у класі, категорія, завідування кабінетом чи майстернею, управління методоб'єднанням, надбавки за зошити, оплата з розрахунку на одного учня тощо) у школі може спалахнути тиха війна, що, природно, не сприяє підвищенню ані якості освіти, ані авторитету школи. Тому необхідна система продуманих заходів для обмеження можливих негативних наслідків. Наприклад, при оплаті за одного учня школа може скоротити «зайвих» учителів, а фонд зарплати розділити на тих, котрі залишились, і тим самим підняти оплату праці. 
  Найбільш складне питання, мабуть, - за що платять учителю. Легко підрахувати робочі години, кількість учнів і перевірених зошитів. І це треба робити, але все це не продукт праці, а обсяг виконуваної роботи. І чим більше не виходить зовсім, тим краще. Якщо пожежнику оплачувати години, проведені на пожежі, то він перетвориться на палія. Почасти результатом праці вчителя є успішність, але тоді її можуть завищувати заради зарплати. Участь в олімпіадах і кількість вступників до ВНЗ - безумовно, показник, але це особиста справа учня, і ставити вчителя в залежність від цих показників не зовсім коректно. У такому ж становищі знаходиться й зовнішнє оцінювання навчальних досягнень - воно не є загальнообов'язковим. 
   Тобто знайти таку «лінійку» чи «ваги», на яких можна зважити результат роботи вчителя, - важко. І при цьому ми знаємо, що саме від школи, від учителя залежать якість життя, рівень культури, життєстійкість країни. Бісмарк казав, що всім хорошим Німеччина зобов'язана шкільному вчителю. І Радянський Союз був зобов'язаний усім хорошим шкільному вчителю. Система освіти - система із тривалим запізнюванням. Це селянин навесні сіяє, а восени жне. Результати роботи системи освіти можна побачити приблизно через покоління, тобто років через двадцять. А віддалені наслідки будуть лунати ще через 2-3 покоління. 
   Наступні труднощі - суперечливі цілі вчителя й учня. Теж звучить парадоксально. Але не секрет, що не всі хочуть і не всі можуть учитись, але ж середня освіта в державі є обов'язковою. А насильно милим не будеш, і якщо учень не зацікавлений у навчанні, то волею-неволею функція вчителя й уся система освіти змінюються: школа стає відстійником, дитячою резервацією, а вчитель - наглядачем. Ще гірше: державний шантажист, який ставить умови учню: не будеш учитись - не одержиш документ про освіту, а без нього нікуди. Безумовно, документ треба одержувати чесно, але це не полегшує двозначного становища вчителя. У Німеччині на сьогодні виникла величезна соціальна проблема: близько 80 тисяч учнів щорічно не одержують документ про закінчення середнього навчального закладу. Німецький учитель нотацій не читає, але й "липу" не ставить. А хто відповість, що робити з десятками тисяч неосвічених німців, які вступають у життя без найменшого шансу на одержання роботи? Школа не справляється із задачею соціалізації! 
   Загальна освіта неминуче знижує планку освіти й оплату праці вчителя. Але не можна забувати, що школа також і виховує, тому треба знайти компроміс і розуміти, що вчителю треба платити також і за виховну функцію. А ті, хто може й хоче вчитись, - будуть учитись. У старших класах звичайних шкіл, у спеціалізованих школах, у приватних, якщо є бажання й можливість. І держава повинна виробити механізм і відповідну оплату праці вчителя, щоби бажаючі вчитись одержували знання у школі й без додаткових оплат. Репетиторство - це ганебне явище в усьому світі. Це результат поганої роботи школи. І гроші, які люди готові платити за знання, що одержують у репетитора, - це ті суми, що не доплачує вчителю держава. Так освіта перетворюється на сферу послуг, утрачаючи при цьому своє виховне значення. 
   Наступна проблема сформульована у статті В. Другова: "Ніде у світі вчителів не зобов'язують стільки займатись не своєю роботою, не змушують вести стільки бюрократичної документації, не підштовхують шкільні колективи до окозамилювання, як у теперішній Україні". Тут коментар зайвий. Додамо тільки, що багато шкіл сьогодні чомусь змушують учителів "відсиджувати" у школі восьмичасовий робочий день. Можна тільки знизати плечима. 
  Підвищення зарплати - справа приємна, але дуже неоднозначна в сенсі покращення якості роботи. Особливо в освіті. Високі оклади у фінансовій сфері не додали її працівникам і хазяям ані компетентності, ані соціальної відповідальності чи просто совісті. Інакше не було би кризи, від якої страждають далеко не всі. Насамперед треба розуміти, що гроші, так само як і сила, мають векторні властивості: дивлячись, як і на що їх витратити, дивлячись, до якої точки й у якому напрямку прикласти силу. При тих самих грошах, при одній і тій же силі результат буде різний при різному напрямку дії. Між зарплатою та якістю немає однозначної відповідності. Ми це намагались розкрити. 
  У Росії зараз проходить реформа оплати праці у школі. Дискусія в суспільстві величезна. А поки йдуть суперечки та реформи, що робити вчителям, які ледь зводять кінці з кінцями, які поставлені суспільством у принизливе становище? Варіантів багато. Щоб вижити та "доодержати недодане", можна торгувати оцінками, улаштовувати під різним приводом побори, організовувати страйки, пропонувати платні освітні послуги в позаробочий час і т. п. Фактично вчитель стоїть перед дилемою: зберегти себе як тварину і щоб вижити, піти на будь-які способи "заробити" чи зберегти високе звання Вчителя у своїй душі та тягнути жалюгідне існування. 
  Учитель мусить навчитись формулювати свої вимоги та виражати їх через профспілки, через інститути громадянського суспільства, у крайньому випадку - "голосувати ногами". Але взяту на себе соціальну функцію вчитель зобов'язаний виконувати незалежно від зарплати. Треба висувати виробничі претензії за адресою: директору, місцевій владі, міністру, профільному комітету Верховної Ради, Президенту, але не дітям. Від "халтури" вчителя постраждають усі, але найменше - вищезгадані посадові особи. А мусить бути навпаки. 
  То що ж треба робити для підняття якості освіти, якщо зарплата не панацея в цьому питанні? Необхідний елементарний порядок у державі і щоб риба не псувалася з голови. Необхідний попит на знання, що може створити працююча економіка. Необхідний моральний простір, що створити важче за все і на сьогодні навіть незрозуміло, як. Якщо у статті Д. Табачника про роботу Міністерства освіти і науки України викладена правда, у чому ми не сумніваємось, то надії немає. 
  У статті голови комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти К. Самойлик (нині секретар цього комітету) викладений цілий комплекс заходів для підняття престижу вчительської праці. Вона наводить слова одного вчителя історії, який звернувся в комітет з листом: "А що робиться, щоби підняти престиж учительської професії?, - пише автор звернення. - Коли востаннє було створено художній фільм, присвячений учителю? Де наші кращі вчителі - гордість вітчизняної шкільної педагогіки? Так, існують конкурси "Учитель року". Але скажіть, хто згадує вчителів у повсякденному житті, у сум'ятті справ? Тільки успішний педагог може виховати успішного учня. Про це не пишеться в офіційних документах про пріоритетні напрями освіти, але так воно є. І справа не тільки у фінансуванні. Справа у престижі педагогічної професії. Державі, суспільству необхідно тільки підтримати школу, як це стане відчутно й суттєво. Якщо це не відбудеться, то жодні мільярдні вливання у сферу освіти вже не допоможуть. Та й чи дійдуть випускники педагогічних ВНЗ до школи?". Але про який престиж може йти мова, якщо в державі не виконуються закони! К. Самойлик указує, що статті 57 і 61 Закону України "Про освіту" не дотримуються. У такій ситуації всі добрі слова на адресу школи та вчителів є лицемірством і звучать, як насмішка. 
  І останнє, але найважливіше. Потрібний чесний учитель, людина із совістю та професійним соромом. Для цього суспільству необхідно мати моральний простір з механізмами підтримки моралі. За великим рахунком, у європейській культурі, до якої ми відносимося всупереч нашому бажанню, такого простору не залишилось. В Європі добре функціонує судова система й дотримується закон. Але це сфера права, а не моралі. У СРСР мораль погано, але підтримувалась парткомами й товариськими судами, узагалі великим впливом трудового колективу. Закон у нас не працює, трудовий колектив практично не пред'являє моральних вимог, а громадянське суспільство, навіть якщо воно й існує, більше оперує правовими поняттями та механізмами. А без морального відбору не буде й моральної особистості. Сьогодні вчителя ніщо не змушує бути моральним, окрім культурної та психологічної інерції. 
  Щоб уникнути докорів у відхиленні від прямої відповіді на запитання, винесене в заголовок статті, додамо: зарплата вчителя повинна бути приблизно середньою по області чи економічному району. Так, до речі, практично в усіх розвинених країнах. Створюючи людський капітал, учитель тим самим створює й умови для появи такого середнього рівня зарплати. Мабуть, це і є його зарплата. Природно, треба враховувати навантаження (години, завідування кабінетом, майстерні, зошити, методоб'єднання) та кваліфікацію вчителя (категорія, стаж). За особливі результати (олімпіад, особливо високий рівень навчальних досягнень) повинні бути особливі нагороди у вигляді почесних звань, урядових нагород, разових премій. І необхідно враховувати колективні досягнення школи, усього педагогічного колективу, причому не тільки в сенсі навчальних показників, а й у загальному рівні культури: створення атмосфери дружелюбності та співробітництва, відсутність правопорушень, куріння, пияцтва, наркоманії тощо. Особливо успішні школи повинні мати особливі надбавки. Не слід забувати, що крім прямих виплат є й пільги: на комунальні послуги, відпустки, статус держслужбовця, пенсію тощо. 
  Учителям треба дати спокійно працювати, поменше перевірок та атестацій, а результати себепокажуть.   Але гірше вже навряд чи буде.